І знов я трачу тямок в тяжкій мрії.

…Се я лечу на дикому коні.

Упала охляп і держусь за гриву.

Кінь скаче вчвал щосили є, щодуху.

Я чую, як у ньому серце б’ється,

От-от розірветься… Ой коню, швидше!..

За нами мчить зле-лютая погоня,

якась орда велика, незчисленна,

вона гукає, гоготить, регоче

злорадим сміхом, людоїдським. Чорна,

страшна орда… Ой коню, коню, швидше!..

Чи то не кулі тонко заспівали?

Що гримає? Чи грім, чи гаківниці?

Що так сичить? бичі з живих гадюк?

Боюся озирнутися. Боюся

зомліти, як угледжу їх обличчя

бридкі та дикі, щоб з коня не впасти

і не дістатися їм на поталу…

Гей, коню, вчвал!.. Перелетіти прірву.

Орда за нами. Ой, вона ще ближче!

От зараз кинеться, і нас розірве,

і вип’є миттю нашу кров гарячу,

і чорним роєм наші трупи вкриє…

Спіткнувся кінь! Упав…

О мрії-мари!

Страшніші ви, ніж сяя справжня буря.

Вже краще буду так, без сну лежати,

дивитимусь, як тут по білій стелі

від бурних хвиль перебігають тіні,

чигатиму, чи не заблисне промінь,

і буду слухати без марних жахів

потужний моря спів, та й – будь що буде!