неділя, 6 лютого 2011 р.


Закрию очі, сплю – не сплю і марю.
Здається, мовби, мчу я у санках
по сніговім шляху, так швидко-швидко,
з замету на замет, з гори в долину.
Рипить сніжок, співає полозок,
санки летять під білії намети
ялин лапатих, поміж колонади
струнких поважних сосен, через ріки,
у сталь заковані.
Шугає вітер,
а сніжні зорі все мені цілують
чоло гаряче. Без ваги лечу
в шалену сніговицю на погибель…
В діл з кручі раптом кинулись санки…
Ох!.. Прокидаюсь. То міцніє буря.
Гудок ридає, гасла подає.

Стук, брязкіт, падає, що може впасти,
ніхто вже й не вважає, – хай там гине! –
Всяк сам, неначе краб, держиться чіпко…
Блиснуло сонце, але хвилі чорні,
мов крила птаства хижого…
А далі покрила все сліпа та біла хуга.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Немає коментарів:

Дописати коментар