Закрию очі, сплю – не сплю і марю.

Здається, мовби, мчу я у санках

по сніговім шляху, так швидко-швидко,

з замету на замет, з гори в долину.

Рипить сніжок, співає полозок,

санки летять під білії намети

ялин лапатих, поміж колонади

струнких поважних сосен, через ріки,

у сталь заковані.
Шугає вітер,

а сніжні зорі все мені цілують

чоло гаряче. Без ваги лечу

в шалену сніговицю на погибель…

В діл з кручі раптом кинулись санки…

Ох!.. Прокидаюсь. То міцніє буря.

Гудок ридає, гасла подає.

Стук, брязкіт, падає, що може впасти,

ніхто вже й не вважає, – хай там гине! –

Всяк сам, неначе краб, держиться чіпко…

Блиснуло сонце, але хвилі чорні,

мов крила птаства хижого…

А далі покрила все сліпа та біла хуга.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .